Рускій фільм, бєссмислєнний і бєспощадний

Я не знаю, з чого почитають писати про кіно, тому почну з загального враження, яке лишилося в мене по перегляді Юр'єва дня. Його, це загальне враження, можна оформити доста візуально та наочно:серед густого білого туману, в слизьких валянках по крихкому снігу на березі замерзлої рікі Колокші я біжу й біжу, намагаюся втекти і сховатися, а за мною біжить Кіріл Сєрєбрянніков, огріває мене час від часу по голові своїм важким, невідворотним режисерським генієм, і кричить: «Дивися, дивися на це життя навколо тебе, воно потворне й убоге, і ніколи – ти чуєш? – ніколи не буде інакшим!»…

Історія, обіграна в фільмі, є, по суті, життєвою трагедією, що такі час від часу трапляються навколо нас зовсім поруч: заможня та всесвітньовідома оперна співачка Люба перед тим, як назавжди зрулити жити в Німеччину, приїздить попрощатися з малою батьківщиною (місто Ярославль, але можу помилятися), і привозить з собою двадцятиоднорічного вередливого сина. Син зникає, Люба в розпачі. Все це цілком могло би статися з кожним. Однак крім такої зав'язки є деталі, а також подальший розвиток та розв'язка, котрі виглядають мені значно менш реальними.

По-перше, російські оперні співачки настолько сурови, що ладні заспівати на дзвінниці на морозі, та так, що за кількасот метрів, вже за територією кремля-музею, місцевий мешканець з подиву навернеться з ровера, а потім і вовсє ладні хлебтати холодну воду з колонки знову ж таки просто на вулиці. По-друге, російські заможні жінки настолько сурови, що можуть як два пальца задрімати на лавочці на морозі (я розумію, син є, репродуктивної системи не шкода, але все одно їй мало би бути холодно і некомфортно). По-третє, всесвітньовідомі оперки з Росії настолько сурови, що єдина людина, котрій вони телефонують, коли пропав син – це бабушка-сусідка: спитати, чи він бува не приїхав додому.

Потім сюжет розвивається дедалі менш логічно: замість того, щоби підняти всіх на ноги і ще засвітло обшукати кожен метр того кремля-музею, кожну дзвінницю і кожен підвал, в якому гіпотетично в цю мить може замерзати її син зі зламаною ногою чи перебитим хребтом, дама, не одержавши добро на подачу заяви в міліцію (бо не минуло трьох діб) замість йти в свою теплу машину, ночує на шлакбаумі, де її підбирає Таня, касирка з музею. Разом з Танею вони потім хлебчуть самогонку, відбиваються від таніного брата-алкаша (от з ним московська тьотя, до речі, поводиться як сильна жінка, з розрахунком, безстрашно і по-розумному, коня на скаку і кип'ятком в морду), зранку Люба виходить замість побитої Тані на місце касирки, ввечері по п'яні знову ж таки, співає в неї вдома арію з Чіо Чіо Сан (можу помилятися), і зриває голос. Далі тривають якісь непродуктивні пошуки сина, які більше схожі на свідоме залипання в цьому Ярославлі з його брудними людьми в гумових чоботах, однаковою фарбою для волосся і тотальною непрязню і іншим життєвим брудом. Якщо коротко – Люба не провадить жодних притомних розшуків, не піднімає на ноги якусь справжню міліцію (Москва звідти всього за 200 км – це дві години їзди автом!), тим більше не винаймає жодного розшуку за гроші, за весь час так і не дзвонить комусь сказати куди вона сама-то ділася, ніде не шукає допомоги, і навіть забиває продзвонювати час від часу телефон сина після того, як її власну трубку випадково закатали в асфальт. Зате вона навідує монастир, бо там з'явився послушник з таким самим іменем, як і в її сина, а потім – в'язничну палату туберкульозників, де також є хлопець зі схожими ПІБ. Чесно кажучи, я все-таки весь цей час думала – а що, якщо десь таки лежить її син і йому потрібна її допомога? Однак його навіть не шукали мужики з баграми в річці, а виловили якогось Валіка в таких самих чоботах випадково, бо він сам приплив…

Фільм можна назвати красивим – однак дуже швидко красива виразна картинка (білий туман, сніг, неозорі простори, старий кремль, поламані дитячі майданчики й зворушливі та трошки затишні трущоби, в які за роки й роки перетворилися хрущівки та радянські гуртожитки) змінюється не менш виразними, однак фізіологічно огидними крупними планами передчасно постарілої і побитої Тані, вбогої лікарні та напівбожевільної її наглядачки, палатою тощих, брудних і татуйованих зеків-туберкульозників та побутовими деталями слідчого Сєрого. З ним, з старим чоловіком, в якого більша половина зубів – залізні, який спить в одязі та зранку замість почистити зуби навертає скляночку самогону та смачно схаркує в іржавий умивальник, Люба врешті має секс, який теж показаний підкреслено огидно. Після цього вона також лишається жити в Тані, влаштовується на роботу санітаркою в лікарню і миє гівна, кров та туберкульозні пльовки зеків, починає також носити зухвалим, брехливим і зовсім не покаяним зекам їжу, за що вони її мало не гвалтують всією дружньою туберкульозною компанією, фарбує волосся тією єдиною найдешевшою фарбою, і називає себе Люсьою – треба сказати, саме за якусь Люсю, яка щойно мала відсидіти, приймає її спочатку слідчий Сєрий та його напарник, котрого грає Андрій Родіонов (Родіонов незамінний там для стилістики і колориту). І насамкінець, коли пошкоджені зв'язки Люби відновлюються, вона приходить співати в хор при храмі, бо вони співають як янголи… Операторська робота цікава, сюжет цілісний і завершений, місцями навіщось грає музика з реклами пива Стела Артуа (так, я знаю, що це Lost in Reflection, але все одно і я, і тисячі інших сприймають і сприйматимуть її тільки як музику зі реклами пива Стела Артуа).

Однак меседж цього фільму… ні, він не є для мене незрозумілим. Але є неприйнтяним. Ця жінка могла співати як ніхто більше, чи майже ніхто. Творила красу. І саме цю красу, а не її атрибути (як-то слава, заможність, краса, дорога тепла машина тощо) вона проміняла на смердючого татуйованого і колишнього зека Сєрого, на хтивих та брехливих вбивць і гвалтівників в туберкульозній палаті, на тупу і покірну, як добродушна корова, Таню. На непривітний Ярославль, де люди на вулиці навіть не скажуть тобі, як називаєтсья річка. На церковний хор, звідки її першим ділом спробували нагнати, бо «женщіна, храм сєйчас закрит!». І що найголовніше – вона не зробила кращим ні той Ярославль, ні зеків, ні Сєрого, ні Таню, і маю підозру, що навіть церковний хор кращим не зробить, бо перед пафосним закінченням фільму, де убогі, потворні й забиті життям русскіє женщіни з паром коло уст співають в хармі серед ясного невловимого світла, їй таки встигли втикнути, що вона співає не так, як треба… Вона проміняла бодай щось (бодай втіху вахтерки якогось покинутого гуртожитку, яка милувалася по телевізору її виступом в одному з епізодів) на абсолютне Ніщо, растворілась в воздухє родіни, в бридкому й безсенсовному побуті непривітного загнилого міста…

Безперечно, це дуже сильне кіно і Кіріл Сєрєбрянніков – дуже сильний режисер, тим-то я й боюся, що якщо за його настановою всі зроблять так, як Люба, то й цілий світ перетвориться врешті на суцільну запльовану та смердючу палату зеків-туберкульозників, котрі здатні згвалтувати всім гуртом навіть ту, котру щойно називали «мама»…

УПД: Шукаючи картінки, прочитала що місто Юр'єв-Польський, ну ок. Юр'єв день - як День сурка, тільки там долаємо залипон - а тут свідомо чимдуж залипаємо невідворотно. А найогидніших, найпотворніших скріншотів нема ніде, так і не вийде вам показати всі прєлєсті милого містечка Юр'єв-Польський...